Записки про подорожі та туризм

Грузія запала в душу мені ще до того, як я ступив на її землю. Наш літак вирулював до місця стоянки в тбіліському аеропорту, а натовп веселих і шумних людей вже покинув свої місця, і відчайдушно штовхаючись, спрямувався до виходу, створивши тяжку і щільну пробку. У ілюмінатор видно нудьгуючіх працівників аеропорту, що повільно хитаються по злітній смузі. Частина тих, що “гуляють” задоволено почухувала волохаті животи, що стирчать, а частина, відчайдушно жестикулюючи, спілкувалася з кимось по мобільних телефонах. Відчуття відсутності метушні, щонайповнішого “пофігізму” і заспокоєння. Прекрасно!

Аеропорт в Тбілісі невеликий і затишний, позбавлений яких-небудь видатних ознак цивілізації. Тут немає ескалаторів, немає виблискуючих вітрин, немає величезного Д’юті-Фрі, немає навіть кондиціонерів. Особливо докучає остання обставина – дуже задушливо. На щастя я, покидаю залу аеропорту і вибираюся на світ божий.

Натовп таксистів середньої нав’язливості намагається захопити мене у бік своїх залізних коней марки “Жигулі”, що давно вижили всякий мислимий і немислимий ресурс. Але, наслідуючи інформацію з путівника, я упевнено слідую до жовтих автобусів 37-номера, очікуючих своїх пасажирів в хвилині ходьби від виходу із залу прибуття. У міру наповнюваності ці автобуси вирушають і везуть пасажирів до центру Тбілісі, через Проспект Руставели і довозять до Залізничного вокзалу. Проїзд коштує всього 0,50 ларі, що відповідає $0, 30. Для порівняння, таксі після тривалого торгу обійдеться мінімум в 10 доларів. Зате, якщо ви подорожуєте в компанії і розкидаєте вартість на усіх, то ймовірно таксі буде прийнятніше, тим паче, що вас довезуть до будь-якої точки міста Тбілісі. Як мені повідали місцеві шофери, раніше такса була навіть менша, але після того, як за останній рік вартість бензину в Грузії виросла до одного долара за літр – у них не залишилося вибору.

Прямо навпроти будівлі аеровокзалу розташований страшненький 4-х поверховий будинок, в якому проживають біженці, що і визначає зовнішній вигляд будівлі – труби буржуєк, що стирчать, білизну, що розвівається на вітрі, і телевізійні антени. Будівля абсолютно не вписується у вигляд аеропорту і створює відчуття сюрреалізму.

Незабаром автобус виїжджає, а усі його пасажири виступають для нас в ролі гідів і порадників. До міста їхати не більше 10 хвилин. По ходу мандрівки добродушні мешканці Тбілісі повідали про ціни в місті, про те, як не стати жертвою шахраїв, де зупинитися і так далі.

Питання житла було дуже актуальне, оскільки я не мав анінайменшої уяви, де зупинитися на нічліг. Так, у мене був роздрук з Інтернету з півтора десятками готелів і пансіонів в місті. Але вони були дуже дороги, плюс ніяких гарантій того, що там виявляться вільні місця. Тому, коли хтось з пасажирів підказав мені невеликий готель поряд з найближчою до аеропорту станцією метро “Варкетилі” (ул.Джавахетська, 5). Ця одноповерхова, світла будівля з одним довгим коридором і десятком кімнат із зручностями в кожному номері. Там є гаряча вода, душ і навіть телевізор. Вартість двомісного номера – 35 ларі ($20). Торг доречний, але на серйозну скидку розраховувати не варто – в Тбілісі готельне питання загострене до межі із-за напливу біженців з Абхазії і простих роботяг з провінцій Грузії.

Ця категорія проживаючих буквально окуповувала усі хоч трохи бюджетні варіанти розміщення в місті. Готель розташований у видаленому спальному районі з типовими сірими п’ятиповерхівками, де досі, подекуди стирчать з вікон труби пічок-буржуєк. Грузія прекрасно пам’ятає недалеке минуле, коли декілька зим підряд країна жила без опалювання і гарячої води. Плюс до цього запорошені вулиці, безліч крамниць дрібних ремісників, торговців, крихітні кафе. Трохи нагадує сирійський Алеппо, ймовірно навіть більше своєю аурою.

Залишивши речі в номері, ми згадали, що не отримали від адміністратора ключ. Яке ж було наше здивування, коли мила пані щиро здивувалася нашому наміру закрити двері : “- Друзі, у нас не прийнято закривати двері. У нас не крадуть”!. Ця відповідь викликала у нас дивне почуття чи то власної зіпсованості, чи то нерозуміння тутешніх порядків. Так, або інакше, ми про всяк випадок забрали з собою усі мінімально цінні речі, що включають не лише документи (це за умовчанням), але навіть батареї для фотоапаратів і електричну зубну щітку. Помічу, що нас дійсно не обікрали ні цього дня, ні в два наступних.

Цього дня у мене в планах була важлива зустріч з одною людиною по бізнесу. Внаслідок того, що мої спроби додзвонитися в його офіс не увінчалися успіхом, я вирішив діяти через інтернет, у зв’язку з чим заглянув в довколишнє інтернет-кафе, що біля нашої станції метро. Молода подружня пара – Гіві і Теа, плюс їх веселий і дотепний тесть оточили нас усією можливою увагою. З їх допомогою я нарешті додзвонився до офісу фірми, довідався їх точну адресу, домовився і дізнався про час зустрічі. Більше того, Гіві і Теа наполягли на тому, що нас необхідно проводити до офісу. Ніякі спроби переконати їх в тому, що ми не пропадемо і відшукаємо потрібну адресу самі – не допомогли, і ось ми учотирьох їдемо в метро в центр міста, до станції “Тавісуплебіс Мойдані” (Площа Свободи). Це самий центр міста і початок проспекту Руставелі.

Тут же починається Старий Тбілісі, з його колоритними вузенькими вуличками, традиційною забудовою 18-19 віків, безліччю старовинних церков, тихих колоритних двориків і парків. Передусім, невдача – негоже йти нехай навіть і у справі, але без подарунка. Гіві переконував, що це зовсім необов’язково і від гостя не очікується подарунок, адже сам гість і є подарунок для хазяїна. Я з ним не погодився, і в найближчій кулінарії купив коробку ще гарячих і запашних солодощів.

У дворі офісу фірми, колоритні вусаті дядечки виварювали з пива віскі. Доволі захоплюючий процес, що є наступною схемою : пиво кип’ятять в замкнутій металевій місткості, а випари з цієї місткості по спеціальній трубці відкачуються убік і зливаються у бачок.

Крім того, в кипляче пиво додають таємничі прянощі і добавки. Виходить в істину вогняний напій, міцність якого явно зашкалює до рівня нерозбавленого спирту. Якщо вони називають це віскі, то це найміцніший віскі з усіх, що мені коли-небудь доводилося пробувати. На смак – горілка змішана з пивом, м’яко кажучи – дуже осоружне вариво. Зате – дешево і сердито для нудьгуючих дядечків.

Говорячи про Тбілісі, можна виразитися так – це місто, де найрозумніше просто загубитися і годинами тинятися його старовинними вулицями і площами. З розряду “MUST” я б виділив світло-коричневу фортецю Нарикалла, що височіє над містом, звідки відкриваються найбільш приголомшливі види грузинської столиці.

Район розташований під фортецею і на протилежному березі Кури – це і Старе Тбілісі. Тут усе близько і абсолютно доступно для піших прогулянок. Тут царство древніх монастирів, церков, соборів і  саме тут прекрасно збереглася та сама стара унікальна Тіфліська забудова.

Тут цікаво буквальне усе – задумливі грузинські бабусі у віконцях, що уважно вивчають людей, які подорожують по Грузії, мужиків, що грають в нарди, вільно розвалених на сонці котів, крихітні дворики з бродячими курями та качками. Не рідкість і бекання овець. Якщо добре пошукати, то в цих місцях можна відшукати і корову, і це буквально в п’яти хвилинах ходьби від Парламенту Грузії! Якщо не це екзотика, то що є екзотика?

Живописна набережна Курі, починаючи від Метехського моста і однойменно витонченої церкви на скелястому уступі і далі вгору за течією. Річка тут бурхлива, а береги дуже високі і скелясті. Старовинні традиційні грузинські будинки з витонченими зведеннями буквально нависли над річкою. Дуже красиво! Говорять, що коли рівень води піднімається, тут відмінне місце для пірнання. Я б не ризикнув – висота не менше 20 метрів!

Біля підніжжя фортеці Нарікалла розташований комплекс знаменитих Тіфліських лазень, про які Пушкін із захватом говорив “Зроду не зустрічав я нічого розкішнішого Тіфліських лазень”!. Старовинні лазні займають значну територію, внаслідок того, що вони сірчановодневі, там своєрідний запах “зіпсованих яєць” виразно відчувається вже на підході. Тут є усі можливі варіанти відпочинку і лікування.

Тут є загальні помивочні зали, сауна, басейни на гарячих джерелах, індивідуальні кімнати для сором’язливих пар. Плюс до цього послуги масажистів, докторів. Вартість задоволень більш ніж прийнятна, і вар’юється від 1,5 до 10 доларів за відвідування.

Ближче до вечора ми заглянули в старовинну сінагогу, яка вже більше 100 років відкрита для відвідувачів. Літній доглядач в простій чорній ярмулці розповів, що саме ця синагога не була закрита ні на один день за весь час правління комуністів. Ще цікавіше було почути і те, що нам повідали ті, що поступово підтягувалися до суботньої молитви віряни. Вони в один голос заявили, що Грузія – це друга батьківщина євреїв і що на цій благодатній землі ніколи не було місця ксенофобії і антисемітизму. Це питання дійсно цікаве, оскільки сказане прихожанами – підтверджує історичний факт, а цього року відзначатиметься 2750-річчя єврейської общини Грузії. Будучи великим любителем різного роду дискусії і украй цікавою до усього нового людиною, я довго намагався зрозуміти – чому Грузія? Але місцеві іудеї абсолютно щиро не розуміли про що я говорю. Вони здивовано дивувалися з мене у відповідь – а чому ненависть має бути? Адже усі люди – брати, усі живуть разом на цій землі, і виживати завжди простіше допомагаючи друг-другу, незалежно від віри.

Ех, усе вірно, говорив я, але ось візьміть Росію – там ненависть до іновірців і до самих собі давно стала притчею і візитною карткою держави. І тут я почув у відповідь надзвичайно сильну і в той же час просту думку. До цього моменту дідусь, що мовчав, зітхнув і сказав: “Сімдесят років радянської влади породили чудовисько під назвою Совок. І народ під назвою совки, незалежно від їх нації. Це країна злості і ненависті, що не шанує ні себе, ні оточення”. От як?! Мені хотілося заперечити, мені хотілося так багато сказати на виправдання і в заперечення. Але я змовчав. У кінці-кінців, люди мають право висловити свою думку, а вже щодо того, що Росія не шанує сама себе – гірка правда.

Потім була суботня молитва, яку ми досиділи до кінця, це було досить цікаво та в першу чергукорисно, уперше в житті я опинився в синагозі. Для мене те була рідкісна можливість подивитися на традиційну сефардську сінагогу, її прихожан, і відчути загальну ауру.

До вечора ми гуляли по центру, набрели на невелике кафе, де спробували хінкалі, приготовані традиційним способом прямо на наших очах. Що сказати? Особисто я ідеєю не перейнявся – надто багато лука, який я переношу з великими обмовками. Крім того, здорово нагадує до болю знайомі пельмені, з яких складався мій раціон у бідні студентські роки. Думаю, що за той період я з’їв 10 тисяч кілограмів пельменів. Чи тільки тисячу кілограмів – я не важив, та і не має значення, скільки саме я з’їв. Важливе те, що відтоді при одному виді пельменів мені хочеться бігти куди чимдалі з олімпійським прискоренням. При цьому відразу ж прошу розуміння у любителів цього калорійного, і, напевно, смачного продукту – думка моя абсолютно суб’єктивна, а серед моїх друзів досить багато шанувальників пельменів.

Тбіліське метро – надзвичайно зручна для туриста річ. З усіх видів транспорту саме підземний буде найбільш оптимальний подорожуючій братії. У Тбілісі всього дві лінії метрополітену, але вони зв’язують історичний центр з усіма вокзалами і спальними районами міста. Зайнявши місце в метро біля нашого готелю, ми могли добратися куди душі завгодно, будь то автовокзал “Дідубе” (західний напрям, включаючи російський Владикавказ і Туреччину), вокзал “Ортачала” (східний напрям, включаючи Вірменію і Азербайджан), або центральний залізничний вокзал. Проїзд коштує 20 ларі ($0, 10), жетони продаються в касах на будь-якій станції. Само метро один в один копіює московське, так що майже ніяких складнощів немає. Хвилину! Я сказав “майже”?

Одна складність є і дуже складна, потрібно помітити. Це назви станцій, вказані тільки грузинською мовою. Колись усе дублювалося по-російськи, але зараз кирилиця більше не “травмує” внутрішнє убрання станцій і вагонів незалежного тбіліського метрополітену. Але і англійський варіант теж не з’явився. І тепер, як говоритися – бог вам в допомогу.

Добродушні люди завжди допоможуть і підкажуть, а крім того слід уважно прислухатися до назв станцій. Грузинська мова легко сприймається, а диктори в метро відрізняються дивовижною дикцією. Вам не складе труднощів вихопити з контексту потрібні словосполучення “Вакзліс Мойдані” (правильно, це саме вокзальна площа), “Дідубе” (так, це саме та сама автостанція), “Руставеліс гамзірі” (Проспект Руставелі). З цим усе зрозуміло. А тепер потрібно напружитися і примудритися просто запам’ятати, що якщо ви хочете потрапити в історичний центр Тбілісі, то виходьте на станції “Тавісуплебіс Мойдані” (Площа Свободи), а якщо мета потрапити на автостанцію “Ортачала”, то виходити слід на станції “Ісані”. Такі ось нескладні правила, які я, наприклад, все-таки примудрився переплутати і кілька разів поїхати не туди.

Тбіліський залізничний вокзал – це неймовірних розмірів монстр в стилі пізнього соцреалізму. Власне вокзальна інфраструктура займає в цій величезній будівлі нікчемно малу частину, а велику займають різного роду орендарі і торговці всякою всячиною. Розглядаючи будівлю вокзалу з боку, ви зможете спостерігати те, що висить і сушиться на вікнах верхніх поверхів, а саме білизна, телевізійні антени, що хаотично стирчать. Можна тільки припускати, що за люди живуть в адміністративних приміщеннях вокзалу – очевидно, що біженці з Абхазії.

Доречно зауважити, грузинський уряд останніми роками докладає чималих зусиль з метою пом’якшити існуючий роками стан речей. З одного боку, очевидно, що 300 тисяч колишніх жителів Абхазії повинні десь жити, але у маленької і слабкої економічно Грузії просто немає ресурсів на програми адаптації, розселення і працевлаштування цих людей. З іншого боку біженці вимушено “окуповували” велику частину готелів країни і не збираються їх покидати. І дії біженців зрозумілі – а куди їм ще йти? Не вдаючись до політичних аспектів помічу, підтримувана Росією Абхазія не збирається компенсувати біженцям втрачене і залишене ними майно і нерухомість. Що будь-хто відвідавши Абхазію, побачить кинуті будинки в Сухумі, Піцунде, або Ткварчелі, знаєте, про що йде мова. Повторюся – не йдеться про того, хто цю війну почав і хто переміг, я говорю про те, що в результаті цієї війни 70% її жителів залишилися без даху над головою і це питання не вирішується.

Зараз Саакашвілі вирішив привести країну у більш-менш легкотравний стан і заховати від чіпких очей європейців і американців непривабливі сторони життя. З цією метою деякий час назад була запущена програма по виселенню біженців з обжитих ними санаторіїв, готелів і гуртожитків. Почали з тбіліського готелю “Іверія”, що на проспекті Руставелі. Виселяють їх на вулицю, не надаючи ніякого житла натомість. Справедливості ради відмічу, що сім’ям виплачується единоразовая компенсація, еквівалентна 7 тисячам доларів. На цю суму цілком реально купити квартиру у терплячих економічне лихо віддалених від центру регіонах Джавахетії, наприклад, або у бідному і повному біженців містечку Зугдіді, що якраз навпроти пограничного моста через Інгурі в Абхазію. Так, на 7 тисяч доларів сім’я, усе життя що жила у великому, багатому і повному туристів Сухумі, тепер може остаточно залишити свої надії на кращу частку і поїхати туди, звідки вже точно не вибратися, де немає роботи, немає перспектив. Ось такий невеселий розклад в питанні біженців.

Очевидно і те, що по обидві сторони барикад питання біженців не особливо прагнуть врегулювати. Для абхазів повернення біженців означає кінець їх незалежності, а для Грузії улагодити проблему біженців це означає назавжди позбутися можливості повернути Абхазію. Адже немає людини – немає проблеми, а є людина (і бажано багато чоловік) – буде і вічно тліюча проблема. Що стосується позиції Росії, чиї війська розквартировані в зоні конфлікту – очевидно, що і тут є багато складових, причому власне врегулювання конфлікту давно засунуте на останнє місце.

Але повернемося до тбіліського вокзалу. Незважаючи на зовнішні ознаки, вокзал повністю життєздатний, досить зручний і функціонує в повну силу. Щодня звідси вирушають по 2 потяги у Батумі, Поті і Зугдіді (8 годин в дорозі, в містечку Самтредіа частина вагонів батумського потягу просто перечіплюється і слідують далі по маршруту), 2 потяги у Боржомі (7 годин в дорозі, один з них продовжує шлях в Ахалцихе і Вале на кордоні з Туреччиною), 2 потяги у Баку (16 годин), 1 потяг в Єреван (14 годин). Плюс до цього декілька приміських електричок в Мцету, Садахло (вірменська межа) і Гардебани (азербайджанська межа). Потяги абсолютно нормальні, анітрохи не краще і не гірше за звичайні українські потяги. Є купе, плацкарт і загальний вагон з сидячими місцями. А ось швидкість руху на залізниці примушує бажати кращого, і рідко перевищує 40км/ч навіть на Батумському експресі. На звичайних лініях в Ахалцихі і в Єревані, середня швидкість і того нижче – 25км/ч. В той же час, це і можливість виспатися і прибути в місто рано вранці зі свіжими силами і істотною економією на готелі. Вартість проїзду нікчемна низька в порівнянні з тарифами Укрзалізниці і вже зовсім несерйозно порівняно з Європою. Проїзд в купе з Тбілісі у Батумі обійдеться в 10 ларі ($7), в Ахалцих 8 ларі ($5), Єреван 23 ларі($15) і Баку 35 ларі ($20). Плацкарт і загальний, відповідно ще дешевше. Частина пасажирів має звичку домовлятися про ціну з провідником.

По ходу поїздки я не раз зустрічався з біженцями – в потягу, в готелі, на вулиці, в автобусі. Коли запитуєш у цих людей, звідки вони, зазвичай відповідають коротко “біженець”. Вони зазвичай не схильні вдаватися до історичних екскурсів на тему того, хто саме розв’язав цю війну. Найчастіше вам дадуть відповідь, що провиною усьому підтримка Росією абхазьких сепаратистів, що побажали силою зброї добитися незалежності від Грузії, і коли б не росіяни, то жодних проблем не могло б бути спочатку. Власне, знову спробую відхреститися від політики – не важливо хто почав війну, важливо, що люди 15 років на тяжкому положенні і абхазьке питання не врегульоване до цього дня.

Після півтори доби в грузинській столиці ми з раннього ранку сіли на метро, доїхали до автовокзалу Дідубе і виявилися.на базарі. Так, автостанція як і вважається, розташовувалася серед крамниць торговців овочами і фруктами, взуттям, годинними майстровими і іншими незмінними атрибутами будь-якого східного міста. Втім, тут розгулюють дядечки, що вишукують пасажирів, що заблукали, ловлять їх, і що доставляють до вирушаючих автобусів і маршруток. Сьогодні ми імовірно їдемо в гори, в селище Казбеги, що є сусідами з однойменною горою Казбек. Більше того, нам в якомусь сенсі повезло. На автостанції скупчилася велика кількість таксистів з Владикавказу, які привезли в Тбілісі пасажирів, але не можуть повернутися назад. Річ у тому, що за їх словами Росія перекрила усі пограничні переходи з Грузією у зв’язку із загостренням ситуації в Південній Осетії. І ось парадокс – російські таксисти не можуть повернутися додому! Бог ти мій, чому політичні спори між державами завжди виливаються в подібний абсурд?

Але ситуація, що в даному випадку створилася, нам на благо. Шофери другу добу ночують в машинах і чекають, поки Росія надумає знову відкрити кордон. Деякі, не довіряючи повідомленням по радіо, припускають, що кордон вже відкритий і готові виїхати в дорогу. Але чи готові потенційні пасажири платити гроші і їхати на межу в слабкій надії на її відкриття? Ні, не готові. Тому ми для цих таксистів – знахідка. Після короткого торгу ми сходимося на символічній сумі в 10 доларів за двох до Казбеги. Але і це ще не усе – за цю суму для нас ще і зроблять зупинки за усіма пунктами дотримання по Військово-грузинській дорозі: Мцхета, Ананурі, перевал Джварі і так далі.

Наш лімузин – бувала “Волга” з северо-осетинскими номерами. Скриплячи і торохтячи ми покидаємо межі Тбілісі і висуваємося на північ, до першого пункту відвідування – Мцхете. Гори оточують грузинську столицю з усіх боків, але у міру руху на північ вони стають все вище, буквально на очах і з кожним кілометром. До Мцхети зовсім не довго, від сили півгодини шляху від центру Тбілісі.

Стосовно цієї перлини Грузії скажу так – для відвідування Мцхети потрібний відповідний духовний настрій і як мінімум декілька вільних годин. Адже в цьому невеликому містечку декілька значних пам’ятників, дуже віддалених один від одного. Передусім, оточений великою стіною Кафедральний собор Свети-Цховелі, який, виходячи з легенди, побудований на місці, де похована роба Ісуса, привезена з Єрусалиму. Це головна релігійна святиня Грузії і місце паломництва з усіх кінців країни. Собор украй живописно розташований в місці злиття невеликих, але бурхливих річок Арагві і Мткварі. За своєю культурною і релігійною значимістю, Мцхета відповідає Ватикану для католиків і мецці для мусульман. Собор вражає. Не вдаючись до історичних екскурсів (їх можна знайти у відповідній літературі), одно можу сказати – Мцхета гідна окремого відвідування.

Декілька в стороні від історичного центру Мцхети розташований вражаючий своїм місцерозташуванням монастир Джварі. Він вінчає загострену гору над Мцхетою і звідти відкривається чудова панорама як Мцхети, так і усіх околиць, аж до Тбілісі. А на виїзді з містечка можна зробити зупинку і піднятися у фортецю Бебрі, побудовану в раніше середньовіччя з метою захисту Мцхети.

Хочу відразу підкреслити – відстані між згаданими трьома об’єктами досить великі, і якщо ваш час обмежений – домовляйтеся з місцевими таксистами. Розклад приблизно такий: від Кафедрального собору до Джварі з урахуванням необхідності робити крюк до моста через Арагві 5км (якби ми були птахами, то безпосередньо там від сили кілометр), звідти ж до фортеці Бебрі 3км., і шлях лежить по тій же дорозі, що і до монастиря Джварі. Отже якщо є час і сили – має сенс прогулятися і за декілька годин обійти усі цікаві місця.

А ми виїжджаємо далі по маршруту, покидаємо Мцхету і починаємо підйом по Військово-грузинській дорозі. Про подорож по горах і ущелинах Кавказьких гір – в наступній замітці.